Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках 20 століття, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. З голоду пухли і вмирали діти, чоловіки й жінки працездатного віку, часто – часто цілими родинами. Малеча бродила і повзла у пошуках чогось їстівного. Поїдали ворон і горобців, собак і котів. Збожеволілі від голоду матері поїдали своїх дітей. Похороні команди з 2-3 чоловік вивозили жертв і заривали в землю без трун і церемоній, бувало, навіть ще конаючих живих, щоб не клопотатися завтра. І це – в тисячах українських сіл, на Правобережжі і Лівобережжі, у північному Полісі і на степовому . Півдні. Скільки сконало людей за якихось неповних два (1932-1933) роки – сьогодні ніхто не знає. Записи в сільрадівських книгах велися абияк, часто записували тільки господаря та цифру померлих на обійсті або ж могло бути записане лише вуличне прізвисько. А то й нічого не зазначено – людина ніби випарувалася.

Широку правду про Голодомор в Україні першим сказало далеке зарубіжжя. І сьогодні ми з вдячністю маємо згадати американця Джеймса Мейса, який, не маючи українських генів, а лише як історик – професіонал, готуючи доповідь американському конгресові, перший відкрив світові очі на Голодомор 1932 – 1933 роках як факт геноциду українського народу. «Це, - за словами Б. Олійника, - винятково благородна людина, яка приїхала в Україну і полюбила її так, як мало хто з корінних українців на це здатен». Його, ще в розквіті творчих сил, і прийняла на віки українська земля як рідного сина.

Маємо у великій шанобі схилити голови і перед пам`яттю подружжя Володимира Маняка і Коваленко (письменика і журналістики), які в 1988 – 1989 роках підготували книгу – матеріал «Голод – 33», що її 1990 року 30 – тисячним тиражем випустило видавнитство «Радянський письменик» (до речі, на кошти видавнитства, а не на зібрані народні копійки, як дехто тепер стверждує). У цій книзі – сотні свідчень тих, хто пережив Голодомор, а також коментарі авторів – упорядників.

Одна з найстаріших сторінок історії нашого народу – це голодомор 1932 -1933 роках.

Ця трагедія не обминула і наше село Золота Балка Нововоронцовського району Херсонської області. До 1932 року там проживало більше 3000 мешканців. З голоду вимерла половина.

Упродовж трьох років, розпочинаючи з 2003 – го, я вивчала і збирала свідчення моїх старших односельців, які пережили голод 1932 – 1933 роках. Коли записувала, мої односельці були ще молодшими і в добрій пам`яті.

На час голодомору вони мали від восьми до двадцяти літ. Серед свідків: Мовчан Клавдія Івавановна, Зуєнко Надія Василівна, Ляховець Михайло Федорович, Федоренко Надія.

Побувала я в кожній оселі. Боляче робилось, коли слухала цих людей. Дивувалась, як вони могли пережити колективізацію, голод. Перетерпіти лихоліття війни й після воєнний важкий час. З яким вони великим болем, плачем розповідали про тих, хто відійшов від них у другий вимір існування. Які страшні муки, знущання їм пришлось пережити.

Я поспішала усе запам`ятати, нічого не пропустити, встановлювала прізвища. Адже на час початку голодомору кожна селянська родина в моєму селі нараховували 5 – 10 осіб.

Практично свідки знають скільки загинуло односельців у кожній родині. Але якщо знають прізвище, то вже не пам`ятають імен, якщо знають імена, то не пам`ятають прізвище. Свідки стверджували, що на початок голоду в селі велася книга реєстрації померлих. Але десь у кінці 1933 року книга загадково зникла разом з людиною, що реєструвала, померлих з голоду. І я прекрасно розуміла, що вже не так багато залишилось свідків голоду, з кожним роком, днем їх все меншає.

Розпочинався голод у моєму селі 1933 року. Люди їли гнилу картоплю, яку знаходили на полях бур`ян, траву, листя дерев. Після такої «їжі» почіиналися нестерпні болі в животі. Діти повзали по землі, не витримували болю і помирали: хто в хаті, хто в бур`яні на власному подвір`ї. Зникли в селі собаки, коти. Перестали кумкати жаби в ставку. Їли здохлу скотину, були випадки людоїдства.

Перелякані батьки не випускали дітей з хати. Коли розпочинався голод, діти ще ходили до школи. Але через недоїдання опухали, непритомніючи на уроках, не мали сили повернутись додому.

Приїжджала підвода до школи і розвозили цих дітей по хатах. А через деякий час діти зовсім перестали ходити до школи. Опухлі від голоду, лежали вони у своїх домівках – домовинах, чекаючи смерті.

Багато матерів, не витримуючи страшних мук своїх дітей, божеволіли.

Шевченко Тетяна Родіонівна розповідала, що жінки, котрі були міцніші, навесні 1933 року ходили до колгоспу сапати буряки. За це їм варили баланду – похльобку. Та це вже їх не врятувало. Вони опухали, падали і помирали. Їх прямо з поля вантажили , наче дрова, на віз і відвозили до вже готової ями. Хоронили не по – людськи. Мертвих і ще живих скидали в ями. Ні свяченик, ні дяк не читали над ними молитви. Деякі люди були ще напів – живі і, може, виживали б, та їх насильно кидали на підводу.

Деякі з них просилися, щоб не забирали. Того чоловіка, який у селі за трудодні (грами зерна) звозив жертви голодомору, звати було Ткаченко Микола Миколайович. Відповідав прохачам лайкою: «Не маю часу приїздити за вами завтра, ви і так помрите».

Деякі матері, опухлі з голоду, обезсилені, у ряднах несли своїх маленьких дітей до ями, щоб самим опустити їх у землю. Могили з жертвами голодомору тижнями, навіть місяцями не засипались землею. Над селом стояв густий сопух. Коли почало дозрівати жито, люди вночі крадькома йшли, щоб зібрати недозрілі колоски, вим`яти їх і пожувати зерно. Після цієї поживи часто помирали. Поля почали посилено охороняти енкаведисти. Запрацювали суди. За зібрані колоски людей засуджували на десять літ тюрми. Сталінські опричники з району навідувались у село, цікавились, скільки залишилось людей після голоду, люди відповідали, що нема кому працювати, багато померло. Наказано було всім не говорити про голод, бо такі розмови будуть розцінюватись як антирадянська агітація і за це арештовуватимуть і вивозитимуть до Сибіру. У перші десятиліття після голоду активісти села не дозволяли встановлювати хрести на могилах. Якщо десь побачать такий хрест, то знищували його, щоб замести будь – які сліди нечуваного злочину.

Трагедія мого села – лише частина драми, яку пережила Україна. Це її вічний біль.

Влітку 1930 році один із активістів Ц. К. К. П. України розповідав про збори, на яких Косіор сказав їм: «Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернинки і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередню зібране зерно, яке вони заховали у ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями знав дуже добре, що ями, повні зерна, - це міф. Вони дійсно існували на початку 20 – х років, але вже давно зникли від того часу. Але загалом, загроза Косіора дає можливість побачити спрямування сталінського аналізу та його наступну програму у відповідному світі.

У 1931 році перед Україною поставлено вимогу про задачу тих самих 7,7 млн., у той час як зібрано було лише 18,3 млн. т, тобто 42 % (майже 30% зерна утрачено через погано організоване колективне збирання урожаю). Відомо, що українське керівнитство намагалося переконати Москву зменшити цю кількість, але безуспівшно. З цим проханням звертатися також до окремих московських керівників. Під час відвідин Мікояним Південої України в 1931 р. його запевнили, що таку кількість зерна здати неможливо.

Фактично на деравні заготовлені пункти було відправлено 7 млн. т. Це означало, що Україна прирікалася на голод, який врешті і вразив її наприкінці весни 1932 році. Бо лише по 100 кг зерна на душу населення було залишено для мешканців українського села.

Ситуація загострилася уже в липні 1932 році і що далі погіршувалася час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто без посередньо працював у полі, і далі працюватиме. У липні український Ц К

наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував.

Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівнитства. Газета «Вісті» (1932. 5, 28 липня.) охарактеризувала їх як «марнування хліба та риби».

Незважаючи на подібні «збочення», заготівьна компанія тривала. Комуністів, які не відповідали вимогам, зліквідовували та замінювали надійнішими людьми.

Спогади Рідної Марії Василівни, 1906 року народження

На той час в нашому селі існували рядові бригади активістів, які прозивали «буксирними бригадами», часто мало чим відрізнялися від банд головорізів. Їхньою звичною методою було побиття людей. Для пошуку, зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя – сталеві прути товщиною в 1,5 – 3 м з ручкою на одному кінці та гострим наконечником жабо чимось на разок свердла, - на другому.

Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради або просто будь – якого члена виконкому сільради, двох – трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входила Глова або ж один із членів правління колгоспу, а під час канікул і кілька учнів.

Крім того, кожна бригада мала так званого «спеціаліста» пошуку зерна. Він був озброєний металевим щупом, яким перевіряв наявність прихованого зерна.

Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: «Скільки зерна маєте для держави?» «Відповідь, як правело, булла короткою: Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі».

Тоді починався обшук. Шукали в хаті на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці (погріб), потім виходили надвір і обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити преховане зерно за кладкою. Вилвмували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували весь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп.

Щонайбільше знаходили яких 4 – 8 кг, призначених для годівлі курей. Але навіть і цю «зайвину» забирали.

У деяких випадках вони були милосердні й залишали селянові трохи картоплі, гороху, зерна, щоб годувати родину. Але жорстокіші підмітали все до остану. Вони забирали не лише їжу та худобу, але також усе ціне та зайвину одежі, у тому чіслі ікони в рамках, мальовані килими чи навіть металеве кухоне начіння, яке могло бути зі срібла, і будь – які гроші, якщо їх вдавалося знайти.

Історії з життя простих людей, які переж
Microsoft Word Document 62.5 KB

Новини

Вакантні місця для майбутніх першокласників

Золотобалківський ліцей Новоолександрівської сільської ради оголошує набір здобувачів освіти до 1 класу на 2024 - 2025 нр. Вчителі використовують сучасні освітні технології інформаційно-комунікативного навчання та ефективні форми і методи ведення уроків. Заяви приймаються до 31 травня 2024 року. Звертатись за телефоном 0671277247 Вікторія Раєнко, директор. Електронна пошта   zolotashcola13@ukr.net

Зайдіть за посиланням та заповніть анкету https://forms.gle/2X8ER1AYvNLZysHU8

У Золотобалківському ліцеї наявні вакантні місця для здобувачів освіти в 1-11 класах.

Запрошуємо всіх бажаючих навчатись у  Золотобалківському ліцеї Новоолександрівської сільської ради

http://www.la-strada.org.ua/

Національна дитяча"гаряча лінія"

Наша школа нагороджена дипломом  серед сільських шкіл у Конкурсі на кращий веб-сайт закладу освіти

Сайт учителя світової літератури

Раєнко В.І.

raenkovita.jimdo.com

Адреса:

вул. Шкільна, 13

с. Золота Балка

Бериславський район

Херсонська область.

74214